Зоряні Вили

Сіре безумство – це березня крила,

Білії хмари із заходу в схід.

Під надвечір’я окрилені вили

Вструмля у свідомість й лікує від бід.

Вічне недбальство – розкидане слово

Кине дитячу ту посмішку вбік,

Як нагадає, розбурхає знову

Ту підсвідомість, з якої ти втік.

Різане, колоте, зле очманілля,

Стрілки на північ, думки у вині…

Ранком крадеться твоє божевілля,

Бо не вбачаєш у собі вини.

Зоткана з посмішок рваних дорога,

Що не веде ані в край, ні в безкрай,

Сум – то твій син, а блюзнірство – небога,

Пекло – як зустріч, прощання – то рай.

Ледь зажевріє заплетена суміш

Кволих волошок та синіх троянд.

Зразу у відчаї пам'ять загубиш

І всі думки викладаються в ямб.

Як необізнана нова подія

Очі запалить та змиє синці –

Себто, вже іншого серце воліє,

Значить – нести ще вогонь у руці.

Отже, проспавши три роки, як ночі,

Бідність емоцій пробачивши в світ,

Не зупиняється брезень, бо хоче

Знов окрилитись, повірити в міт

І в нездійснену замружену пісню,

Що під серпневим промінням в тіні

Мовчки дрімала на ніжному листі

Строкатих думок і розділених днів.

Знов хай пройдеться вона, хай повітря

Вільно хильне навздогін тим дощам –

Й вільним, неумним, розкритим, тендітним,

Ба неподоланим, справжнім думкам.

Хай упаде синя, змучена злива,

Долом прокотиться райдужний грай,

Хай ця вода – і скажена, й пестлива,

Руки затягне в омріяний край.

Бо ж вабить безумство – ці березня крила,

Розбурхані хмари із заходу в схід,

Як високо в північ на зоряні вили,

Ти себе встромляєш, лікуючи світ.