Посеред зневір’я, посеред омани,

Посеред розкиданих кам’яних брил

Я чув її голос, наче востаннє

Розстався із примхами поневіряння

У безлічі мороком кинутих кіл.

І голос її, наче сонце весняне,

Як правда посеред свавілля та снів,

Промінням осяяне чисте кохання,

Що сходить у серці вогнем на світання

Розбурхує кров перехрестями днів.

У неї лункий, світлом сяючий голос,

Що вабить до неї і розум, і дух.

Сама ж вона – сонцем написана повість,

Читаю, гортаю її, і на совість

Ціню кожен погляд, ловлю кожен рух!